«А де ж твої думи, рожевії квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти,
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай,
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!»
(Т.Г. Шевченко, «Сон»)
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай,
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!»
(Т.Г. Шевченко, «Сон»)
У вирі останніх місяців лихоліть і надії, злетів національної свідомості та єдності, енергетичної напруги, зашумованості інформаційно-новинарного простору, здавалося б повз увагу проходять урочистості на вшанування 200-ліття з дня народження Тараса Григоровича Шевченка, парламентські слухання Верховної Ради України на тему: «Тарас Шевченко як постать світового значення (до 200-річчя з дня народження)», що відбулися 5 березня, культурний проект «Мистецького арсеналу» ШЕВЧЕНКО/mania.
Але попри це у ці дні Шевченко є близьким як ніколи, як ніколи його постать та слово вплетена в канву життя кожного громадянина України, бо саме зараз у його творчості кожен шукає підтримку, настанови та правду, за яку варто боротись!
З логотипа з відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка на нас дивиться молодик, який щойно видужав після тифу, хвороби, що загострила риси його обличчя, але не поточила силу його духу, що був окрилений очікуваним відчуттям волі після звільненні з кріпацтва, духу, що струсонув Петербург XIX ст. культурним майданом за національний розвиток України, мирним спротивом проти приниження української мови та народу, закликом до національної самоідентифікації.
І цей Тарас для нас, сучасників модерного майдану, є набагато ближчим, ніж зажупанований Тарас Григорович Шевченко, літературна спадщина якого вимагає від нас сприйняття не тільки на рівні естетичної рецепції, а вдумливого прочитання, віднайдення адресних месседжів, якими Шевченко промовляє для кожного з нас у своїх творах.
Виклики сьогодення вимагають від нас прочитання нашої культурної спадщини, розуміння того, на які ціннісні категорії спирались Тарас Шевченко та Леся Українка, принісши у XIX століття систему культурних та духовних цінностей лицарської епохи, етики козацької аристократії.
Що б вони сказали нам, сучасникам, що розмістили їх портрети на гривневих купюрах суверенної України, що оцінили їх внесок у становлення незалежної України в номіналах грошової одиниці?! Чи цього вони від нас очікували?!
Напевно, що ні.
Для віднайдення відповідей на ці риторичні запитання Шевченко потребує прочитання, а його поема «Сон», екстраполюючись на умови сьогодення, стає актуальною як ніколи.
Але попри це у ці дні Шевченко є близьким як ніколи, як ніколи його постать та слово вплетена в канву життя кожного громадянина України, бо саме зараз у його творчості кожен шукає підтримку, настанови та правду, за яку варто боротись!
З логотипа з відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка на нас дивиться молодик, який щойно видужав після тифу, хвороби, що загострила риси його обличчя, але не поточила силу його духу, що був окрилений очікуваним відчуттям волі після звільненні з кріпацтва, духу, що струсонув Петербург XIX ст. культурним майданом за національний розвиток України, мирним спротивом проти приниження української мови та народу, закликом до національної самоідентифікації.
І цей Тарас для нас, сучасників модерного майдану, є набагато ближчим, ніж зажупанований Тарас Григорович Шевченко, літературна спадщина якого вимагає від нас сприйняття не тільки на рівні естетичної рецепції, а вдумливого прочитання, віднайдення адресних месседжів, якими Шевченко промовляє для кожного з нас у своїх творах.
Виклики сьогодення вимагають від нас прочитання нашої культурної спадщини, розуміння того, на які ціннісні категорії спирались Тарас Шевченко та Леся Українка, принісши у XIX століття систему культурних та духовних цінностей лицарської епохи, етики козацької аристократії.
Що б вони сказали нам, сучасникам, що розмістили їх портрети на гривневих купюрах суверенної України, що оцінили їх внесок у становлення незалежної України в номіналах грошової одиниці?! Чи цього вони від нас очікували?!
Напевно, що ні.
Для віднайдення відповідей на ці риторичні запитання Шевченко потребує прочитання, а його поема «Сон», екстраполюючись на умови сьогодення, стає актуальною як ніколи.
«Чи ще митарство? чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.»
Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.»
Катерина Вербова спеціально для ОСНОВИ
Немає коментарів:
Дописати коментар