ОСНОВА: Велике і Величне: Україна між Сходом і Заходом

Ошатною прикрасою культурного життя цього літа стала Всеукраїнська мистецька виставка «Велике і Величне» у «Мистецькому арсеналі».

Хоча вона і була присвячена святкуванню 1225-річчю хрещення Київської русі, експозиція створює враження, що її концепція вийшла далеко за межі магістральної тематики. Добірка творів – це яскраве свідчення місця України на мапі світової цивілізації в усі епохи, незалежно від її політичного статусу та нанесення її кордонів на мапу Європи.

Перший зал виставки захоплює та заворожує атмосферою українського бароко, пам’ятками сакрального мистецтва та іконами, сповненими експресії, насиченими барвами, живими образами, образами Христа, Богородиці, що так різняться від іконопису католицької Європи, – канонізованого та схематичного. І поряд з іконами – козацькі хоругви, стародруки… Не потрібно жодних мистецькознавчих коментарів, щоб відчути ту силу духу, внутрішню енергетику полотен: сила духу та пензля промовляє сама за себе, готуючи відвідувача до зустрічі із містичною та динамічною скульптурою Пінзеля.

Розквіт українського бароко співпадає з часами української козацько-гетьманської держави, в якій козацтво вже виступало на європейській арені окремою політичною силою, носієм української культури та державності, що протистояла могутнім імперіям.

На жаль, через внутрішні суперечки козацтво так і не змогло консолідуватись і утримати державну самостійність, але залишило автентичну культуру «козацького» бароко, створило засади для розвитку народної української мови, якою у 1798 році Котялревський, попри наказ Петра І про заборону українських друків, напише свою сатиричну, гостру на язик, сповнену національним колоритом, загонистою козацькою вдачею, соромітськими приказками «Енеїду». І серйозну «Оду до кн. Куракина», і «Наталку-Полтавку», і «Москаля-Чарівника», міцно поєднавши українську народну мову та літературу, що згодом заграє у творчості Тараса Шевченка.

Тарас Шевченко… Попри ту полеміку, яка розгорнулась навколо цієї постаті, його значущість для України та українця, національно-культурного відродження ХІХ ст. варто переоцінити, а його малярство створило новий виток для звернення до етнографічних тем в українському живописі, для вираження засобами мистецтва любові до України. І ті твори українського живопису, зібрані з музеїв багатьох регіонів України, є тому підтвердженням.

А щодо Шевченка, хочеться відповісти на усі закиди цитатою з твору Ліни Костенко «Княжа Гора»:

[…]

А завтра поїду. І, може, усе це - востаннє.
Цей берег... цей вітер... ці люди привітні в селі...
І вже з Петербурга буду пити листами
той спогад, ту мрію – жити на рідній землі!

І друзі там є. І „Слепую” писав я, і „Тризну”.
А вірші ридають... Отак і життя промине.
Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!
Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

А мистецтво – воно позачасове і не має кордонів. Тож, на виставці знайшли своє місце і скульптури Архипенка, американського скульптора українського походження, одного із засновників кубізму, і неонова інсталяція «Рука, що благословляє» Рябченка, і ряд творів багатьох сучасних митців, символізуючи історичне та культурне наступництво поколінь.